Почнемо з класичного: мене звати Андрій, на момент написання тексту було 25, тоді я тільки вступив в медичний — це було в 2022. В одному есе (або ж взагалі текстом), важко розкрити себе як особистість, адже текст ніколи не зможе передати невербальні складові персони, але я спробую в декількох абзацах змалювати ескіз того, хто такий Андрій Аманд.

Фабула: обласний центр, дитсадок, школа з поглибленим вивченням англійської мови, коледж (вивчення товарознавства), університет (вивчення зарубіжної літератури), переїзд в Київ, робота в різних сферах, вступ до НМУ. От ми і тут.

Як такого цільного плану на життя в мене ніколи не було, що, власне, й можна помітити з фабули мого життя. Саме тому важливі життєві рішення щодо наступних “великих” кроків приймалися мною, виходячи від тогочасних інтересів та бажань.

Таким чином, після недовгого вивчення товарознавства, я поїхав вивчати зарубіжну літературу в Чернівці. Додатковим мотиватором було бажання розпочати самостійне “доросле” життя в новому місті (подалі від сімʼї і знайомих людей). Власне, то були формуючі роки (16-18), і я вважаю, що умови для формування я обрав собі доволі вдалі: гуртожиток з філологами, мінімум токсичних чоловіків, мистецтво, література, молодь, яка у вільний час ходить на концерти, виставки, покази артхаусних фільмів. Це все оточувало і формувало мене протягом двох років перебування в Чернівцях. Там я вперше соціалізувався на власних умовах і за власним бажанням, там на мене чекали перші (на жаль, невдалі) романтичні досвіди, і там сформувалася моя персона, яка, наче різнокольоровий щит, презентує мене світу і, водночас, захищає від нього. N.B. Що цікаво, персона з тих часів драматично не змінилася. Можливо лише доповнювалася новими кольорами. Не суть. Йдемо далі.

В кінці другого курсу я вирішив переїхати в Київ, щоб почати заробляти гроші, адже стипендії в 800 грн для хоч якогось життя не вистачало. І перші півроку життя там я викладав англійську в двох школах іноземних мов. Це був цікавий досвід, але він пройшов повз мене. Після цього я був вимушений на півроку повернутися до свого нелюбимого Кропивницького. Кожен день перебування там нагадував мені про те, чому саме я звідти поїхав: сімʼя, яка хоч і любить, але дуже обмежує, відсутність робочих і романтичних перспектив, сірість і нудьга.

І от в кінці 2017 року я повертаюся до Києва, влаштовуюся в компанію (в якій потім пропрацюю багато років на різних позиціях) і будую самостійне життя. Нічого особливо цікавого не трапляється до кінця 2019 року – важливої точки в моєму формуванні, адже грудень 2019 ознаменовує початок моїх перших довготривалих стосунків, в яких я відкрив нові грані самого себе, позбувся певних комплексів і спробував будувати власну сімʼю, що, як виявилося, доволі складно робити. Забігаючи наперед, з дітей в нас були тільки щури. Але не склалося збудувати till death do us part, так як в певний момент я зрозумів, що нещасливий з ним в цих стосунках. Це відкриття (і послідуюче розставання) стало ще однією визначною точкою в формуванні мене як особистості, адже я зрозумів, що формальних показників успіху — грошей, престижної роботи, стосунків тощо — мені мало або ж просто недостатньо. Що все це не задовольняє глибинної потреби в постійних змінах, в динаміці, в драмі. І поки що НМУ ім. О.О. Богомольця дає мені її вдосталь (на жаль, негативної). На щастя, це тимчасово.

Завершу окреслення мене як особистості колом інтересів: бадмінтон, кінематограф, компʼютерні ігри, трохи літератури, трохи філософії, трохи економіки, психіатрія.

Щодо моєї мотивації до вступу в медичний, то тут все доволі просто: одного серпневого ранку я йшов з подругами за кавою (ми були разом у відпустці в Одесі) і в моїй голові промайнула думка про те, щоб стати психіатром. Я загуглив, що для цього треба, і дійшов висновку, що це не так вже й важко. Рік потому я складав НМТ і подавав документи на вступ. І от вже третій курс в Богомольця!

Крізь роки мені була цікава медицина: я дивився відео на ютубі, читав статті, кожного разу вивчав інструкцію до ліків, бо мені просто було цікаво, як вони працюють. У вузьких колах роздавав медичні поради, базуючись на поверхневих знаннях, які отримав таким чином. Просто ніколи не думав, що можу бути лікарем. Але тепер я вирішив спробувати.

І наскільки б важким шлях не був (а він неймовірно важкий вже), я вірю, що впораюся, щоб одного дня подивитися на себе в дзеркало в хірургічці і зрозуміти, що знайшов себе.