У статті досліджується особливості малої прози Ксав’є Бріка на прикладі новели «Артур». Увага зосереджується на формальних, змістових та позатекстуальних складниках твору. З’ясовуються тематичні та організаційні домінанти авторського стилю оповіді та світосприйняття.
Для декодування тексту застосовується класична архетипна критика К. Г. Юнга, а також літературознавчі теорії Т.Іґлтона.
Ключові слова: архетип, хронотоп, метамодерн, драма, дія, антракт, контраст.
Жанр новели в сучасному літературному дискурсі видозмінився, набушви нових ознак, ніж раніше цього дозволяв термін. Новела уже не константа з усталеними правилами-методами, а радше експериментально-дослідна платформа, що спричинює її широке різноманіття. До того ж у добу метамодернізму жанр не стільки грає вилику роль для твору, як його наповненість (зміст вище форми). Тому, чи можна повноцінно за старим (академічним) визначенням сказати, що «Артур» Кс. Бріка — новела, питання, звісно, дискусійне. Ми вважаємо, що все таки текст заслуговує такого визначення з точки зору метамодерної культури.
Хронотоп твору невизначений, тобто не обмежений часо-просторовими рамками, що робить текст універсальним; його можна (adjust) до будь-якої епохи та місця, і при тому всьому він не втратить сутності. До того ж починається розповідь типовим міфологічним прислівником «Одним летним утром…». Це схоже на казку чи билину, але далі сюжет розвивається як міф або легенда. Проте цей міф, з’єднавши у собі прадавні елементи з сучасним трактуванням, є продуктом метамодерної культури. Словом, хронотоп новели «Артур» є міфологічним і циклічним, бо починається і завершується баченням яскравого заходу сонця (уві сні, на яву). Створюється така матриця за рахунок того, що автор не приписує (pins down) свідомість героя певній епосі, а радше унверсалізує, фокусуючись на переживаннях та пам’яті. Категорія героя — організаційний центр у новелі. Проте цей герой не є традиційно-романним, а радше реплікою на модерну парадигму героя. Він не конгломерат чеснот, описів та внутрішньої характеристика, на якій зав’язується весь образ — абсолютно ні. Артур — це оболонка спогадів, почуття й відчуття, товстий щит, сплавлений з павутини «грёз и надежд». Згадується цитата з «Маленького принца» Екзюпері: «Навіщо вам обладунки, якщо вам нічого захищати?». За оболонкою, щитом криється пустий простір. Артур — носій не певної характеристики, а набір спогадів; у нього немає стовпа, організаційної ознаки, вдачі, у середині себе (Ф. Кало «Зламана колона») — у нього є лише почуття, мрії, думки. При тому всьому цим щитом (Артур) обороняється від навколишнього світу, він повернений лицем у самого себе, а спиною до реальності. І певною мірою, він стає безумцем, бо відривається від світу довкола нього, втрачає зв’язок із суспільством, яке базується на принципах логіки, а тому стає хаотичним. Там, усередині себе, він творить власний світ з матеріалу, який йому доступний — спогади й мрії на майбутнє. За архетипною критикою, Артура можна назвати творцем з потенціально активною силою, якою він дієво користується в межах власної вигаданої реальності, але чи є він справжнім творцем? Творець — це та людина, яка пропустишви через себе всезагальні почуття (суспільне несвідоме), випускає його в доступній формі для інших. Артур же ні з ким не ділиться своїм світом, своїм витвором; він залишається завжди наодинці, як той, хто не спроможний віддавати себе іншим. Одразу після свого сну Артур дивиться у вікно на пристарілу жінку в і гадає про її минуле. Однак це зовсім не так. Він вигадує події життя жінки від її нагального стану до своєї вікової категорії за спаданням, проектуючи ці події та їх наслідки на власне життя. Це можна назвати меланхолійним мріянням (daydreaming). Жінка не є справжньою, Артур її вигадує як творець свого власного світу. Вона лише героїня, акторка, лялька в його уяві, і діє вона за його ж примхами, віддзеркалює власні переживання та перестороги. Це перша дія цієї людської драми — герой думає про майбутнє, проектує його як заздалегідь нотаріально завірений контракт, умови якого не можна змінити, а тому він діє суто за схемою, яку приписав жінці в зеленому халаті, тобто своєму відображенню. Адже вікно, через яке Артур дивиться на неї, не що інше як погана пародія на реальне дзеркало. Ця діє завершується доволі показово: жінка у вікні невдовзі засуває штори — наче спускається темна завіса, кінець дії, антракт. Артур виходь зі свого будинку (театральної ложі) на «антракт» — запалює сигару, викурює її, що вважає «медленным и театральным способом убить себя, который он возносил в культ как нечто прекрасное». У великій матриці новели цей момент є інтерлюдією, в якій розгортаються думки героя. Проте вони різко перериваються дзвоником, який кличе на другу дію — минуле. Також потрібно ще зазначити, що тут і надалі будуть такі самі «перерви на думки», проте вони вже матимуть інший характер: вони будуть вплетені в наратив, як невіддільна його частина. Один за одним слідують картини пережитого життя. Артур крокує вулицями міста, як лабіринтом власних спогадів, що виливається в хронотоп дороги, а заодно й хронотоп лабіринту. Проте в середині цього лабіринту на героя не чекає приз; більше здається, що персонаж блукає ним, але без будь-якої на те цілі. На цій дорозі героя пережовує, переживає заново те, що вже відбулося. Він маніакально чіпляється за них, як реп’ях за одяг дітей. Артур не виходить на контакт з реальним світом, теперішнім; він знаходить умиротворення лише в минулому й, загалом, боїться теперішнього. Через це він відрікається від нього. Навіть коли телефонний дзвінок повертає його з літургійного переглядання (перелистування) свого минулого, і герой змушений тілесно взаємодіяти з іншою людиною (такою ж вигаданою), Артур залишається бездієвим меланхоліком, який механічно (за інерцією чи звичкою) виконує дії, але не сприймає їх, не доносить до станції усвідомлення, тобто залишається в тому самому літургійному сні пережовування сталих подій. Удруге (і в останнє) завіса падає кольоровим полотном заходу сонця. Це, як ми вже зазначали вище, циклічний сюжет, адже й уві сні Артур бачить той самий захід сонця. Світ новели в такому випадку є завершеним колом, подієвість якого є круговою подієвістю, незміною, а тому довершеною. Отже, Артур спроможний існувати лише у двох реаліях — у минулому (спогади) і в майбутньому (daydreaming), лише там він набуває своєї цілісної та переборює невроз; у нього відсутня категорія теперішнього часу, адже вона недовершена, постійно видозмінна й нестала. А герой категорично відрікається від усього, що є недовершеним. Продовжуючи про категорію героя в новелі, слід зазначити, опираючись на теорію Т. Іґлтона, що персонаж художнього твору не має ні минулого, а майбутнього; він живе, поки про нього читають; його реальність починається першою, а завершується останньою сторінками; за інші межі він не може вилізти. У такому випадку, Артур усе таки існує в часовій категорії теперішнього, тут і зараз, поки про нього читають. Проте ця «теперішність» специфічна: уявні спогади героя і його меланхолійні мрії про майбутнє перемножуються й створюють індивідуальний тип реальності, теперішнього часу, в якому існує персонаж новели. Так як Артур — архетип творця, а за Юнгом архетип творчості є архетипом жіночого, то герой є носієм матріархальної свідомості. Доводжу це тональністю спогадів та мрій. У місті, серед кам’яних стін, споруд, залізобетонних огороджень-загороджень в Артура виникають спогади, які так чи інакше викликають у нього почуття важкості, негативного досвіду, а головним їх мотивом є присмак гіркоти. Не важливо, чи це будинок друга, школа, симпатія до В. — усі вони викликають смуток. На противагу їм існують інші спогади, які пов’язані з природою. Вони, навпаки, дають почуття солодкого (щасливого?) минулого. Беручи до уваги те, що природа за архетипною критикою є простором фемінності, а місто — площиною маскулинності, то Артур відчуває умиротворення зі своїм минулим лише в першому, у природі. І саме тоді в нього виникають справжні бажання (а не потреба) творити — поезію: «Деревья. Земля. Солнце. Ты и я», що є прямою реплікою одразу на два тексти за типологією викладу: 1) П. Тичини «О панно Інно…»; 2) О. Блока «Ночь, улица, фонарь». Це є ще одним проявом метамодерності новели «Артур» (смерть автора). А потім ще один вірш: «(я // люблю // тебя). Як бачимо, Артур є героєм з матріархальною свідомістю, бо його геній розкривається лише в площині архетипно жіночого простору природи. Однак вважати героя новели абсолютно чистим матріархальним дитям не можна, адже цього не дозволяє сутність епохи, в яку написано текст: матріархат давно відійшов у минуле, править патріархат, а перший лише існує в невеликих проблисках, та й те заплямованих другим. До прикладу, Артур панічно тримається за свою приватну власність — світ, який він створив, з яким не хоче ділитися. Це суперечить матріархальному устрою суспільства, де всі речі є власністю всіх, а не одного. Постійні помисли героя про самогубство й смерть загалом, наводять на думку про прагнення персонажа до переродження. Смерть — це не кінець, а перехід в іншу форму життя, переродження, карнавал (за М. Бахтіним). Артур наче й задоволений утопічною архітектонікою створеного ним світу, проте, насправді, він відчуває фатальність такого світу, його ляльковість. Тому він хоче (хотів) покінчити з собою і зі своїми героями, аби вийти з літургійного сну, трансу, в який він сам себе заглибив у якісь події поза межами новели. Проте він не здатен на насильство, адже є носієм матріархальної свідомості, тому й не спроможний вбити себе, покінчити зі світом вигадано. Він залишається пташкою в клітці. Це історія про карнавал, який ніколи не приходить. Артур знаходиться в стану очікування карнавалу. Щодо методів оповіді потрібно зазначити, що новела будується на контрастах. Вони є каркасом, на якому розбудовується сюжет. Контрасти можуть наводитися як частини цілого в одному предметі («приятное томление — нейтральность»), як протидіючі сили («божественный свет» — «Природа-Всевышний»), як сталі оксюморони («и легче, и тяжелее»), як невизначеність почуттів («симпатия» — «уже давно ничего не чувствовал»), але найбільше як спускання зверху вниз. У сні спочатку йдуть характеристики неба, потім спускається на дерева, землю, потім у глибини землі, воду. Також і в інших описах навколишнього вигаданого світу Артур слідує тому самому алгоритму спускання зверху вниз. Це може символізувати світоглядні орієнтири самого автора, а отже й героя (бо це ж автофікція, як зазначає письменник): створення високих очікувань (ілюзій), піднімання до них, розчарування, спускання (опадання) униз. Кольори у творі постійно повторюються; головну палітру задає сон на початку тексту, а далі герой їх зазначає на інших предметах побуду та спогадах. Окрім цього велика увага приділена текстурам, тактильним відчуттям. А також новела не обділена яскравими епітетами, проте вони зустрічаються не так часто (близько чотирьох). Як бачимо, новела «Артур» авторства Кс. Бріка має в собі хронотоп міфу, бо універсалізує досвід без зазначення конкретного часо-простору, хронотоп подорожі, адже персонаж постійно мандрує вулицями своєї свідомості, і хронотоп лабіринту, проте цей лабіринт є лише умовним, ілюзорним, бо не має в центрі собі призу. Внутрішня архітектоніка поділяється на дві дії — минуле і майбутнє — з антрактом між ними. За літературознавчими теоріям Т. Іґлтона у героя не має ні минулого, ні майбутнього, тобто він існує тільки тепер, у той момент, коли його читають. Таким чином, Артур не застряг у минулому й не замріявся про майбутнє — ці два компоненти творять реальність, персональний теперішній час персонажа. За класичною архетипною критикою К. Г. Юнга, Артур — творець (бо творить свій внутрішній світ), а архетип творчого є архетипом жіночого. Персонаж відчуває себе в гармонії зі своїм внутрішнім світом лише коли знаходиться в площині природи й навпаки знаходиться в конфлікті з собою, коли перебуває в місті. Тому головний (і єдиний!) герой новели є носієм матріархальної свідомості. Він створив свій персональний всесвіт, огородившись від реальності (якої, мабуть, і не існує в парадигмі цієї новели), проте він не задоволений ним, постійно хоче покінчити з собою, аби позбутися цього вигаданого мікрокосму. Артур не спроможний це зробити, бо є носієм матріархальної свідомості. У стилістичній парадигмі новела тримається на постійних контрастах і епітетах, що є конструюючим філологічним елементом.